Особливістю кримінально-процесуального пізнання с його сувора правова регламентація процесуальним законом. Інакше кажучи, пізнання у кримінальній справі втілюється у процесуальну форму. В основі формування знання особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду про обставини вчиненого злочину повинні лежати фактичні дані (відомості про факти), одержані в результаті кримінально-процесуального доказування, — стрижня, серцевини кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюється у Передбаченому законом порядку і полягає у збиранні, закріпленні, перевірці і оцінці доказів і обґрунтуванні висновків по справі з метою досягнення істини і вирішення завдань кримінального судочинства. Процес доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обгрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.
Доказування, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Кримінально-процесуальне доказування як дослідження — це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.
Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.
Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.
Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно перевірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.
Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок — це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.
Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі. Коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення, називають предметом доказування.
При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:- подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);- винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;- обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обви¬нуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі. Поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає:
а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування обставин, що складають предмет доказування;
б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.
Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визна¬чити, як межі по вертикалі. Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими.
2. Належність і допустимість доказів.
Закон говорить про збирання доказів та їх пред'явлення (статті 43-51,66,26І КПК), про докази, що наводяться в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) або інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчи¬ненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, які характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) обставини, що сприяли вчиненню злочину.
Крім цих, до предмета доказування входять також інші обстави¬ни. До них, по-перше, належать так звані доказові факти, тобто такі факти, за допомогою яких встановлюються обставини, вказані в статтях 64 і 23 КПК. Вони повинні бути належним чином зібрані й досліджені, іншими словами—доказані у справі. До них, наприклад, на¬лежить факт алібі обвинуваченого, тобто факт, який засвідчує, що об¬винувачений на час вчинення злочину перебував в іншому місці і, таким чином, не мав можливості вчинити даний злочин. Факт алібі слідчий, прокурор і суд повинні дослідити, перевірити, встановити або спростувати. Отже, він є елементом предмета доказування. До доказових фактів належать і факти, які також підлягають доказуванню у справі. Так, наявність плям крові на одязі обвинуваченого і притому тієї ж крові, що й кров убитого, повинна бути встановлена, доведена. Друга група обставин, що також входять до предмета доказуван¬ня, — це ті, за допомогою яких встановлюється об'єктивність відо¬мостей, що містяться в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і обвинуваченого, потерпілого і підоз¬рюваного, оскільки встановлення цих обставин може вплинути на правдивість їх свідчень.
З предметом доказування тісно пов'язана така властивість до¬казів, як їх належність. Для того щоб справа була всебічно, повно і об'єктивно досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволя¬ють установити обставини, які входять у предмет доказування.
Належність доказів — це така внутрішньо властива їм якість, внаслідок якої вони здатні встановити обставини, необхідні для повного і правильного вирішення даної справи. Вимога належності охоплює не весь доказ у цілому, а його змістовну частину — фактичні дані; вона поширюється і на встановлені в ході процесуальної діяльності доказові факти.
Належність доказів тісно пов'язана із складом конкретного злочину, визначається ним. Оскільки будь-який злочин і особа, яка його вчинила, є індивідуальним, то є конкретним і зміст фактичних даних, які в кожній справі належить установити з метою її правильного вирішення. Іншими словами, питання про належність доказів у кожній кримінальній справі вирішує слідчий і суд, у провадженні якого вона знаходиться.
З належністю доказів тісно пов'язане поняття їх допустимості.
Якщо належність доказів — це внутрішньо притаманна їм якість, яка характеризує їх об'єктивний інформаційний зв'язок з обставинами, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, то допустимість доказів — це властивість, яка характеризує зовнішні умови формування доказів, механізм залучення інформації в процес. Вимо¬га допустимості доказів є настільки важливою з позиції захисту прав і інтересів особи, що знайшла своє закріплення в ч. З ст. 62 Конституції України: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».
Сукупність вимог, що пред'являються законом до процесу формування доказів, складає інститут процесуальної допустимості, яка полягає в тому, що належна до справи інформація повинна бути одержана з встановленого законом джерела у правомочною на те особою або органом, закріплена у спосіб і у порядку, вказаному в законі.
Законність джерела фактичних даних означає наявність його у переліку ч. 2 ст. 65 КПК. Тому недопустимість доказу за ознакою незаконності джерела може мати місце у таких випадках:
а) джерело не вказане в ч. 2 ст. 65 КПК;
б) джерело вказане, але в силу ряду причин втрачає свої якості джерела фактичних даних.
Прикладом такої недопустимості є заборона використовувати як доказ відомості, отримані від осіб, які у конкретній справі або у будь-якій не можуть виступати як свідки.
Так, згідно зі ст. 69 КПК не можуть бути допитані як свідки і, отже, не допускаються як джерела доказової інформації:
1) показання захисника підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника, зокрема зі слів його підзахисного;
2) показання адвоката, представника професійної спілки та іншої громадської організації про обставини, що стали Йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивіль¬ного позивача І цивільного відповідача;
3) показання особи, яка в зв'язку зі своїми фізичними або психічними вадами нездатна правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них показання.
Крім того, не допускаються показання свідка і потерпілого, які по¬відомляють відомості, джерело яких невідоме (ч. З ст. 68, ч. 2 ст. 72 КПК). Так само не можна допускати в кримінальному процесі висновки експерта, який перебував у службовій або іншу залежності від обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача або цивіль¬ного відповідача, а також коли він особисто або його родичі за¬інтересовані в результаті справи (статті 62 і 54 КПК); не допускається і висновок експерта, коли його дано особою, яка раніше здійснювала у справі ревізію (ч. 7 ст. 75 КПК) або виявила свою некомпетентність з тих питань, з яких вона повинна в силу ст. 75 КПК дати свій висновок.
Інформація про обставини, що підлягають доказуванню, залучається в кримінальний процес у встановленій у законі формі, яка докладно регулює:
а) види слідчих та деяких інших процесуальних дій, спрямованих на одержання доказової інформації;
б) правові підстава та порядок провадження кожної слідчої дії;
в) коло осіб І органів, уповноважених на проведення слідчих дій, їх права та обов'язки;
г) гарантовані законом права учасників слідчих дій.
Тому не може бути визнаний допустимим доказ, отриманий з передбаченого у законі джерела, однак процесуальне закріплення якого проведено з порушенням вимог процесуальної форми.
У чинному законодавстві існує ієрархія обов'язкових процесуальних норм: процесуальною підставою скасування вироку або направлення справи для проведення додаткового розслідування є не будь-які, а тільки істотні порушення форм судочин¬ства. Інакше кажучи, в законодавстві прослідковується диференційований підхід до наслідків процесуальних порушень. На такий підхід орієнтує судову практику і Верховний Суд України, який про¬понує приблизний перелік істотних порушень5: збирання й закріплення здійснено або з порушеннями гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встанов¬леного кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами» 6. Виходячи з цього, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» орієнтує суди на те, що при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України. «Якщо, — підкреслює Пленум, — буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані Незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку». Очевидно, що мають бути зовсім інші процесуальні наслідки в разі відсутності підпису допитуваного на кожній сторінці протоко¬лу допиту або підпису понятого на протоколі слідчої дії і при порушенні конституційних прав громадян. Так, чинне кримінально-процесуальне законодавство не знає імунітету свідка близького родича обвинуваченого. У Конституції ж ця моральна вимога одержала нормативне закріплення. Тому, пропонуючи подружжю або близькому родичу, коло яких визначено законом, дати пояснення або показання, орган дізнання, слідчий, суд повинні роз'яснити, що згідно з вимогами ст. 63 Конституції України (ст. 69і КПК) вони не несуть відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Якщо у ході проведеного дізнання або попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його подружжю або близькому родичеві цього не було роз'яснено, показання вказаних осіб повинні визнаватися судом такими, що одержані з порушенням закону, і це має наслідком недопустимість їх використання як засобу доказування.
Як уже зазначалося, обов'язковими властивостями доказу, крім належності, є його допустимість, тобто фактичні дані для визнання їх доказом повинні бути одержані з належного джерела управомочною особою, законним способом і у належній процесуальній формі.
З низки норм КПК випливає загальне правило, що не можуть служити доказами фактичні дані, джерело яких невідоме, оскільки невідоме походження спричиняє неможливість їх перевірки. Оцінка законності способу одержання фактичних даних визна¬чається тим, у якій стадії кримінального судочинства вони одержані.
Так, у стадії порушення кримінальної справи фактичні дані можуть бути використані як привід (наприклад, рапорт оперативного працівника) і як підстава (зміст рапорту) для порушення кримінальної справи на підставі п. 5 ст. 94 КПК та п. 1 ст. 10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», тобто в результаті безпосереднього виявлення органом дізнання ознак злочину.
 Вирішення питання про те, у якій процесуальній формі може бути залучена інформація, одержана в результаті оперативно-розшукових дій у кримінальне судочинство, необхідно визначитися, як який доказ вона може бути використана.
Переважає погляд, що не детальна інформація може бути залучена у вигляді не будь-якого доказу, а лише у вигляді речових доказів та інших документів, Це пояснюється тим, що дише предмети (речі) і документи залучаються у кримінальний процес із збереженням своєї первісної форми. 
  ПОНЯТТЯ Й КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ І ЇХ ДЖЕРЕЛ
 Всі необхідні обставини в кримінальному процесі встановлю¬ються за допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до КПК це «будь-які фактичні дані, на під¬ставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчи¬нила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи» (ч. 1 ст. 65). Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень»4. Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі ар¬гументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою)5. Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі ми будемо мати на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використовуються як аргументи.
 
 
Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які говориться в законі, не знайшло одно¬стайного вирішення в юридичній літературі Одні вважа¬ють, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це і те, й друге. 
 Розуміння «фактичних даних» як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і судці оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допи¬таних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або судцями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, дослідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіксованими в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.
Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 цієї статті, називають джерелами доказів. Така назва здається в цілому правильною, але точніше було б називати їх процесуальними джерелами доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації.
У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази. Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв'язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці, які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого й суду по їх збиранню стануть процесуальними доказами.
Неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладе¬на у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитись у справі.
Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації.
Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, повністю відпо¬відає законові і потребам практики. КПК прямо вказує, що, наприклад, в описовій частині обвинувального висновку слідчий зобов'язаний зазначити докази, які зібрані в справі (ч. 2 ст. 223); у мотивувальній частиш вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтуються його вис¬новки (ч. 1 ст. 334). Пленум Верховного Суду України неодноразово у своїх керівних роз'ясненнях звертав увагу судів на необхідність обґрунтовувати рішення саме доказами, а не обмежуватися переліком їх джерел. Так, у постанові від 29 червня 1990 р. «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і винесення вироку» верховний суд зазначив, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів, і вка¬зав: «Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише за¬значенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п 16)». Як бачимо, тут досить чітко розмежовуються у повній відповідності із законом (ст. 65 КПК) докази як фактичні дані, відомості та їх процесуальні джерела.
Де розмежування простежується і при класифікації доказів і їх джерел. Тільки докази як фактичні дані, відомості можуть поділятися на прямі і непрямі, обвину¬вальні і виправдувальні. Але первинними та похідними можуть бути і докази, і їх джерела.
Підставою для поділу доказів на прямі і непрямі (побічні) є їх відношення до обставини, яка підлягає дока¬зуванню Прямі докази безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність.
Наприклад, коли свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко у стані сильного сп'яніння о 21 годині 6 липня в кафе «Протон» вдарив ножем у груди Олексюка, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму зло¬чинну дію, час, місце, спосіб п вчинення, на того, хто вчинив цю дію, і на особу потерпілого Коли ж при обшуку в квартирі Карпенка буде знайдено ніж і сорочку з бурими плямами на ній, схожими на кров, то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають відношення до події злочину.
Непрямі (побічні) докази, як і прямі, також мають важливе значення, але користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали сис¬тему доказів, у якій кожний непрямий доказ був би ніби ланкою нерозривного ланцюга.
Стосовно підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, обставин, що обтяжують або пом'якшують відповідаль¬ність, докази класифікуються на обвинувальні і виправ¬дувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих відповідальність обставин. У наведеному ви¬ще прикладі — обвинувальні докази. Виправдувальні ж докази свідчать, що само! події злочину не було або що дана особа до неї непричетна, або ж що є пом'якшуючі відповідальність обставини. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.
За джерелом одержання відомостей про факти, характером формування джерела доказів докази і їх джерела бувають первинними і похідними. Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелами. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Коли ж свідок дає показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідка базу¬ються на повідомленнях інших осіб, то ці особи мають бути допитані. Коли ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом (ч. З ст. 68 КПК). Це ж стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Ко¬пія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні у кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але й похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами процесуального пізнання, бути дуже корисними, зокрема при пере¬вірці повноти й правильності першоджерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, змісту оригіналу документа).
Висновок 
Встановлення обєктивної істини у кримінальній справі становить основний зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчого, прокурора, суду.
Вирішуючи питання про встановлення обєктивної істини, ми виходимо з того, що кожний злочини – це певне явище матеріального світу, яке в силу загального закону про взаємозвязок та взаємообумовленість всіх предметів, фактів, явищ матеріального світу детерміноване оточуючим середовищем, зумовлене ним, відображається в ньому.
Говорячи про обєктивну істину, ми маємо на увазі не просто істину, зясовану будь-якими шляхами, а істину, підтвержену обєктивними фактами, доводами, аргументами, тобто достовірними, обєктивними і доброякісними доказами.
Доказами у кримінальному процесі можуть бути тільки достовірні фактичні дані. Ці дані, джерело та спосіб отримання яких відомі, допустимі за законом, перевіряємі, підтверджені сукупністю інших даних, а в кінцевому рахунку – дані, що відповідають обєктивній дійсності.
Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.
Разом з тим, у поняття доказу, вкладається більший зміст ніж у поняття “фактичні дані” (відомості, інформація) або”сліди злочину”. Фактичні дані, як докази мають бути достовірними. Достовірність передбачає відомість, перевірюваність та доброякісність як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів, фіксації.
Якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємовязку один з одним, то можна помітити, що кожен з них є як встановлюючим, так і встановлюваним. Слідство у певному сенсі слугує підтвердженням причини, так же як і причина вказує на можливі наслідки, свідчачи тим самим про їх справність. Спеціально зібрані допоміжні докази, підтверджується достовірністю одного з основних доказів розшукуваного факту, є разом з тим непрямими доказами достовірності й інших основних доказів, які вситановлюють той самий факт. Основні докази, так само як і причина підтверджує слідство, підтвержують, у свою чергу, достовірність кожного з допоміжних доказів.
Виходячи з вище викладеного, можна підсумувати, що:
“Доказами у кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть служити засобами встановлення обєктивної істини у кримінальній справі.
Як докази використовуються: показання свідків, потерпілого, підозрюваного і обвинуваченого, речові докази, висновки експертів, фактичні результати технічного документування, протоколи слідчих ї судових дій та інших документи.
Не можуть служити доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом. Усі сумніви, щодо законності одержання та достовірності фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розвязатися на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного”.